Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

Та й після всіх цих пологово-подорожніх історій наші фінансові ресурси чогось не закликали до буржуазної легкості буття з фуа-грою на другий сніданок. Прекрасна й дорога́ доро́га (за проїзд від бретонського Пор-Луї до Парижа автобанним автоматам в глотку пішло більше п’ятдесяти євро) взагалі почала нас втомлювати – серйозно хотілося в Черкаси до діда на вісімдесятиріччя.

Ми взагалі так дивно породилися – дідо в 1930 році, мама й тато в 1960, я в 1980, а Кора в 2010. Цікаво, чи продовжиться така тенденція в майбутньому. Так-так, я про внуків. Бо все життя мріяла стати бабцею, метикуючи, як би то перескочити стадію материнства й заощадити гроші моїх потенційних дітей вже на того ж таки психоаналітика. Шкода, що це не я сказала: «Любіть своїх внуків. Вони виростуть і відомстять вашим дітям». Принаймні мамі моїй постулат цей дуже сподобався.

Так от, Машина-Білочка і так вже на момент прибуття Huy Ali пройшла непростий життєвий шлях. Окрім українських доріг, за вісім років свого життя ця вразлива французька істота проїхала шлях Київ – Торунь – Берлін – Мюнхен – Ляйпхайм – Шамоні – Ліхтенштайн, сто п’ятдесят разів швейцарсько-австрійські села вгору-вниз, назад в Берлін, Мон-Сен-Мішель, Пор-Луї, містечка й села на Атлантиці і майже Париж.

І це зі мною пузатою, а відтак ще й із немовлям, котре ніяк у неї, двомісну, не влазило, так що довелося ледь не з м’ясом видирати шмат спинки ззаду. Машина-Білочка такої наруги терпіти не хотіла й то тут, то там демонструвала нам свої психологічні проблеми. Скажімо, коли ми їхали десь у зливу, бортовий комп’ютер видавав помилку і машина просто собі глохла. Оглохнути в таких випадках хотілося б і нам – особливо, коли Кора починала репетувати. Звідки в кількатижневих немовлят такі звукові потужності, хтозна. Будь-який звукопрокатник позаздрить, бо ні мікрофонів не треба, ні підсилювачів, аби авдиторії знесло дах.

Коли дощ припинявся, машина потихеньку починала їхати. Ми, звісно, не апологети відповідальності, але, як би там не було, Норман до нашого від’їзду з Німеччини у Францію машину на СТО ганяв. Порадили нам те СТО в українському посольстві як надійне. Такий собі Льоха всьо подивився, шось поміняв, взяв гроші і сказав їхати з Богом. Льосі ми повірили як рідному – і поїхали.

Але Льоха на містиці нашої машини не знався – вона стала за двадцять кілометрів від Берліна в дощ. Телефонний Інтернет в роумінгу за останні гроші сказав, де тут є сервіс Peugeot. Слава Богу, затарилась я, мама-початківець, як з переляку – всі ці електричні підігрівачі пляшечок, термосумки (подарунок родини Жаданів, між іншим, письменники одні з одними не лише книжками обмінюються), кофри для сосок тощо. Навіть чайник із кип’ятком у холі сервіс-центру був, ошпарити тару за потреби.

Дивним чином наставав кінець робочого дня. Не знаю, ви, мабуть, ідеальний мандрівник – запланували виїхати вдосвіта і виїхали. А от я хоч і планую виїхати о сьомій, з ліжка встаю о десятій, а виїжджаю о другій. Додайте до цього ефект новизни немовляти, котрого і гуляти на двір години три з незвички збираєш, от вам і вєчєрній звон.

При запланованій дистанції понад 1600 кілометрів останній клунок до багажника запхали ми о четвертій годині пополудні. Сіріло густою нерозчинною масою небо над Берліном, усі порядні янголи імені Віма Вендерса позасідали в лівацькі бари пити пиво й вболівати за невідомі футбольні команди, платани на нашій вулиці затихли, готуючись ловити зимні краплі осіннього дощу. І тільки пам’ятник совєцькому солдату в Трептов-парку задумливо дивився в бік нашої машини: «Тисніть вже звідси. Панаєхалі».

Бабуся, що працювала чи то на рецепції, чи прибирала сервісний центр, дивилась на нас з сумішшю осуду й жалю. Осуду до нас із Норманом, жалю до безневинної поки що Кори.

– Вам хоч є, де зупинитися? – видихнула вона, коли жваві хлопці з сервісного центру оголосили, що роботу вони закінчать лише завтра.

Зупинитися в цьому селі в нас не було де, але ми мали твердий намір знайти якийсь гест-хауз домашнього типу. Бабуся знову осудливо похитала головою – ніхто зі співробітників про готелі неподалік не чув – і простягнула мені папірець з її домашньою адресою й телефоном. Це було так зворушливо, що я ледь не заплакала. Але в цю ж мить пельку розтулила Кора, а з нею тягатися мені зась.

Так ми й нипали околицями, шукаючи омріяний крихітний готельчик, де можна б було пити гарячий чай, укотре дивуючись розбитому стереотипу про західноєвропейську відчуженість. Немовлята – універсальна валюта, казали ми, купує будь-які серця. Чи, може, то нам виключно співчутлива бабуня трапилась. Хоча насправді не уявляли собі, як би то ми тисли на дзвінок її хатинки і казали: «О, то ми до вас спати прийшли. А їсти є шо?»

Все, що нагадувало готелі, було окуповано дальнобійниками. Єдиним доступним спальним місцем виявився абсолютно безіндивідуальний, довжелезний, матрицеподібний бізнес-готель з підозріло точною ціною за номер – 111 євро. Що ж, слава чотирьом зіркам – в номерах є електрочайники.

На другий день машину нам віддали зі словами, що поняття не мають, у чому проблема. Перевантажили бортовий комп’ютер, поміняли якісь дрібнички, взяли гроші й відпустили з Богом. Нам все ще вперто хотілось до Атлантичного узбережжя Франції.

Так як від соски Кора відмовлялася, а її ґвалт із заднього сидіння змушував волосся на наших головах танцювати віденський вальс, Норман вигадав кризове рішення. Давав Корі в рота… свій палець. І дитина замовкала, задоволено його посмоктуючи. Варто сказати, що від моїх пальців (усіх калібрів) бебі відмовлялося. Вже й не знаю, які природою цицьки передбачені, але тонкі пальці в ролі сосок щось зовсім не комільфо.

В обід того ж дня доїхали до Нормандії. Мон-Сен-Мішель у пам’яті моїй закарбувався замогильним голосом диктора лінгафонного кабінету на факультеті французької мови. А ще тим, що хто не встиг, той вже хіба в сраку на праздники поїде – вода оточує місто-пагорб, перетворюючи його на місто-острів. І там, де щойно паслися корови, тепер пасуться бички. В сенсі рибки.

Ну, те, що це знаменита туристична атракція, я знала, і до платної парковки морально готова була. Але того, що від Великої Землі до острівної гори вів міст, пам’ять моя не зафіксувала. Я навіть образилася трохи, що